Слово Просвіти.

ч.23 (504), 11-17 червня 2009 р.

Улітку 1775-го за наказом Катерини ІІ було зруйновано Запорозьку Січ, а гетьмана Петра Калнишевського заслано на Соловки. Відтоді минуло понад 300 років… Але чи повністю Україна відкрила і прочитала ту сумну сторінку нашої історії? Чи усвідомила її? Ці запитання можна вважати риторичними для широкого загалу.

І все-таки ім’я славного Кошового Запорозької Січі дедалі яскравіше  проступає з густого туману часу. Особливо в ці червневі дні логічна розмова письменника Миколи Гриценка з головою Всеукраїнського благодійного Фонду імені Петра Калнишевського, головою правління Державної акціонерної компанії “Хліб України” Іваном  Рішняком.

— Іване Миколайовичу, чи можемо стверджувати, що Петро Калнишевський через три століття повернувся в Україну?

— Буде правильніше сказати повертається.

Символічно, що Калнишевський повернувся в Україну передусім духовно, коли 2006 року в його рідному селі Пустовійтівці Роменського району за сприяння Президента України В. Ющенка відбудували Свято-Троїцький храм, який Калнишевський збудував власним коштом 1773-го. Мало хто знає, що Петро Калнишевський за власні кошти спорудив з десяток церков по всій Україні.

У селі Пустовійтівці відкрито також музей Петра Калнишевського, нині розгортають експозицію старожитностей. Тож земля, де закопана пуповина Калнишевського, його шанує і пишається ним.

— Важко повірити, що це сталося зовсім недавно. Століттями ім’я Калнишевського було викреслене, або ще гірше — перекручене.

— Мета створення і діяльності Всеукраїнського благодійного Фонду імені Петра Калнишевського, який я очолюю, — долучити громаду до відкриття Україні образу Калнишевського. Так, у Пустовійтівці 1991 року встановили перший в Україні пам’ятник П. Калнишевському, автори якого — академік  В. Бородай та скульптор Р. Синько. Завдяки таланту і копіткій праці письменника і дослідника Данила Кулиняка вийшли у світ багато публікацій, художніх творів, пісень, фільмів, радіопередач про життя і діяльність Петра Калнишевського. Чого варта книжка Д. Кулиняка “Од Калниша вісті”, що побачила світ 2001 року! Це — художня сповідь митця, біль у поєднанні не з плачем, а з волею, гордістю за славетного сина України, яким для нас є Калнишевський…

— Чув прекрасні патріотичні пісні про українське козацтво, нашу історію, про Калниша у виконанні Теодора Кукурудзи.

— І пісні, й документальний фільм “Повернення Петра Калнишевського”. Але все одно цього дуже мало, щоб сказати: Калнишевський нарешті повернувся в Україну. Це — могутня постать. Наш фонд виступив з ідеєю створити художній фільм про останнього кошового (режисер О. Савельєв). Сценарій уже є, добирають акторів. Навіть перші проби зроблено.

— Тож хто він, Петро Калнишевський, передусім — талановитий організатор, воїн, будівничий?

— Висловлю власну думку, яка склалася після прочитання багатьох архівних документів, історичних розвідок, спогадів його соратників. Калнишевський передусім — господар. Не стільки воїн (хоч у цьому також сумніву нема), а саме господар у найширшому, державницькому розумінні. Щоб протидіяти роздаванню українських земель російській аристократичній знаті “з широкого царського плеча”, Калнишевський активно запрошував безземельне чи малоземельне українське козацтво на постійне поселення за пониззя Дніпра, на території січових паланок. Він усвідомлював, що землю можуть врятувати лише свої люди — за духом, ментальністю. Чи могло це подобатися найвищим правителям Петербурга?! Звісно, це їх дратувало. Будь-яке єднання української сили — військової чи трудової — Російську імперію завжди непокоїло. У цьому вбачали основну загрозу — ймовірність відокремлення українських земель і створення власної держави.

— Петро Калнишевський навчив козаків не лише бути воїнами, а й успішними хліборобами, що налагоджували власний осілий спосіб життя і праці.

— Саме так. Створювалися цілі козацькі поселення з українськими школами, які мали напівдуховний, напівсвітський характер і прищеплювали любов до рідного. При Калнишевському активно розвивалася торгівля, яка йшла через Запоріжжя. Левову частку в експорті займало українське зерно.

У маніфесті Катерини ІІ за 3 серпня 1775 року, який юридично оформив руйнування Запорозької Січі, було вказано, що “заводя собственное хлебопашество, расторгали они (козаки) тем самое основание зависимости их от Престола Нашего…” Це й було причиною заслання на Соловки і самого Калнишевського.

— Знакова “провина”... І все-таки хочу, щоб Ви, Іване Миколайовичу, продовжили розповідь про конкретні справи Фонду імені Петра Калнишевського.

— Фонд сприяв тому, що Петра Калнишевського як мученика, що постраждав за інтереси українського народу, нещодавно канонізувала Православна Церква Київського Патріархату. Художник Дмитро Григоров створив кілька ікон Петра Калнишевського. Одну з них ми урочисто передали парафіянам Свято-Троїцької церкви  села Пустовійтівки.

Ми розробили і виготовили Почесний Знак Фонду — “Хрест Петра Калнишевського”, яким нагороджуємо людей, що роблять конкретний внесок у розбудову української державності й у популяризацію історичної постаті Петра Калнишевського.

Нещодавно член правління Фонду Олександр Мельник знайшов нагороди Петра Калнишевського. Унікальні реліквії зберігаються в одному з музеїв США. Тепер мріємо їх представити в Україні.

У 2004, 2006 роках делегації від нашої держави побували на Соловках. Біля камери, в якій упродовж кількох десятиліть утримували Петра Калнишевського, урочисто встановили бронзове погруддя останнього кошового отамана Запорозької Січі, а в Соловецький музей-заповідник передали вузлик з рідною землею Калниша із Пустовійтівки.

Нині наш Фонд спільно з редакційною колегією в складі докторів історичних наук А. Бойка, В. Брехуненка, Ю. Мицика, Т. Чухліба, братів Коцурів, В. Грибовського, завідувача відділу музеїв і виставок Українського інституту національної памяті О. Кучеруком, письменником Д. Кулиняком готує до видання зібрання “Петро Калнишевський: життя і діяльність”. Уперше читачам буде представлено найповніше видання документів, пов’язаних із життям Петра Калнишевського.

Постановою уряду пам’ятки архітектури Роменського і Недригайлівського районів Сумської області об’єднані в державний історико-культурний заповідник “Посулля”. Керівництво держави започаткувало проведення у Пустовійтівці на Трійцю щорічного свята “Калнишева рада”, яке вже набуло статусу всеукраїнського.

Тож сподвижники у справі увічнення пам’яті легендарного Калниша є, і це вселяє оптимізм. Одесити (життя Калнишевського тісно пов’язане з цим краєм) утворили реґіональний фонд імені Петра Калнишевського, який очолив         В. Балух. Нещодавно одному з чорноморських траулерів риболовецької компанії “Капітан” (генеральний директор В. Кобилянський) присвоєно ім’я П. Калнишевського. А місцеві меценати, патріоти виношують ідею спорудження на Одещині пам’ятника кошовому отаману. В реалізації цього проекту допомагає народний депутат України П. Ющенко.

Спілкувався

Микола ГРИЦЕНКО