Рівно 200 років тому на Соловках помер останній кошовий отаман Запорозької Січі Петро Калнишевський. Визначний державний діяч, дипломат, воєначальник, він 25 років просидів у кам’яному мішку, куди його кинули за наказом Катерини ІІ. Мовляв, цей чоловік вчинив непростимий, з погляду Російської імперії, злочин. Отаман Калнишевський розбудовував Січ, створював міцну економічну базу козацької республіки. Трагічній долі кошового отамана Січі присвячено виставку, яка відкрилася у Музеї гетьманства на Подолі.

Незалежна Січ була загрозою для Російської імперії

Петро Калнишевський народився у 1690 році у селі Пустовійтівка біля міста Ромни. Походив, скоріше за все, із заможної козацької старшини. У 1754-му, тобто вже у досить поважному віці, став військовим осавулом, потім суддею, а 1762-го його вперше обрали кошовим отаманом Запорозької Січі. Потім була невеличка перерва, й у 1765-му козаки, до речі, всупереч царській волі, вдруге визнали Калнишевського своїм ватажком. Ним він і був наступних десять років, що залишалися до зруйнування Січі. Останніх 27 літ свого життя провів на Соловках, де і помер у 1803-му, досягши 112-річного віку.

До слова, деякі історики, серед них і Дмитро Яворницький, мали сумнів щодо дати народження Калнишевського. Мовляв, навряд чи людина, котрій далеко за сімдесят, могла керувати Запорозькою Січчю. Але сучасні дослідження, зокрема роботи кандидата історичних наук Володимира Кривошеї, відомого знавця козацької генеалогії, свідчать про інше. Якщо козаки не гинули в боях молодими, то зберігали міцне здоров’я і світлий розум до найповажнішого віку. Звичною справою були, наприклад, повторні шлюби, коли нареченому вже виповнилося і сімдесят, і навіть вісімдесят років. Причому такі сім’ї недовго залишалися бездітними. Та й у списках, так би мовити, особового складу Війська запорозького нерідко значилися сотники, навіть полковники, які розміняли дев’ятий десяток. А командувати, лежачи у теплій хаті на печі, за тих часів було неможливо: ватажки мали ділити з козаками всі небезпеки і труднощі військових походів.

Очоливши Запорозьку Січ, Петро Калнишевський показав себе не тільки мудрим політиком і хоробрим воїном, а й добрим господарем. Причому дбав найперше про розвиток духовності: його коштом збудовані православні храми святих апостолів Петра і Павла у Межигірському монастирі під Києвом, Покрови Пресвятої Богородиці у Ромнах, церкви у Лохвиці та Петриківці. Що стосується економічного розквіту, то саме за часів Калнишевського, зазначив доктор історичних наук професор Києво-Могилянської академії Юрій Мицик, густа мережа козацьких містечок, сіл, хуторів покрила, приміром, територію сучасної Дніпропетровської області. Тобто це було не дике поле, куди матушка Катерина переселила німців, греків і виникла зрештою Новоросія, як намагаються довести деякі російські історики. Ні, цю землю наші козаки боронили від турка і татарина. Самі її заселяли, самі цілину піднімали, самі міста зводили. Той же Дніпропетровськ виник якраз із Кодака, козацької фортеці, а не на честь “Петровської слави”.

Відзначився Петро Калнишевський і як дипломат: не раз вів переговори з Османською імперією, Кримським ханством. За доблесть, виявлену під час російсько-турецької війни, сама Катерина ІІ нагородила його найвищою відзнакою — орденом Андрія Первозванного і присвоїла звання генерал-лейтенанта. Але й це не врятувало отамана... І не могло врятувати. Бо як тільки козаки допомогли Росії вийти на береги Чорного моря, то стали непотрібні. Як мовиться, мавр зробив свою справу... Подальше ж існування сильної, багато у чому незалежної Запорозької Січі становило загрозу для імперії. У 1775-му Січ було знищено, а останнього кошового отамана й старшину заарештовано.

Тримали його під фортечною вежею

Ціле століття потому в Україні достеменно не знали, куди ж подівся Петро Калнишевський. Навіть пісню таку співали: “Полети, чорная галко, на Дін рибу їсти та принеси нам від Калниша вісті...” Бо ходили чутки, що йому на Дін вдалося втекти. І тільки у 1862 році український історик Єфименко, засланий до Архангельської губернії, дізнався від місцевих старожилів, як провозили колись повз їхнє село Возгори дуже небезпечного злочинця. А згодом вчений знайшов в архівах “Дєло... об отправке в Соловецкий монастирь кошевого Пєтра Калнишевского”...

Навіщо ж така секретність? Чому світлійший князь Григорій Потьомкін, котрий називав Калнишевського своїм нерозлучним другом, потім у листах радив матушці-цариці тримати його якомога далі від України? З одного боку, боялися знаменитого отамана, його впливу на козаків. Адже недаремно довше за нього запорізькими ватажками були тільки Іван Сірко та сподвижник Мазепи Кость Гордієнко. А по-друге, у маніфесті від 3 серпня 1775 року Катерина ІІ не просто сповіщала про те, що немає більше Січі. У цьому документі запорожців звинувачували у присвоєнні чужої власності й намаганні створити “незалежне управлєніє”. Бо, бачте, Росія ці землі здобула внаслідок війни з Оттоманською Портою. Отже, має на них законне право, а козаки — ні. Байдуже, що вже більше двох століть тут фактично існувала козацька держава. “Где российский лапоть ступил, там исконно русское...”

Тому й останнього запорозького отамана, обраного цілком легітимно, вирішено було живцем поховати у Соловецькому монастирі. Тримали його під фортечною вежею. Це був кам’яний мішок, два з половиною метри на три з половиною, утоплений під землю на половину людського зросту. Там було завжди вогко, не вистачало повітря. Єдине маленьке віконце “дивилося” прямо на монастирське кладовище. Випускали звідти Калнишевського лише двічі на рік — на Великий та Успенський пости. Але й тоді водили до церкви під конвоєм і солдати нікому не дозволяли з ним розмовляти. Ігумен, котрий сповідав в’язня, казав: “Древен єси і землею пахнеш...”

Просто неймовірно, що у таких умовах людина могла прожити більше двадцяти років, зазначає харківський дослідник Василь Овсієнко, котрий організував уже не одну експедицію на Соловки. Адже з цим куточком Росії Україна таки “побраталася” навіки — кров’ю. Саме у СЛОНі (Соловецком лагере особого назначения) знищили у 1937 році цвіт нашої інтелігенції. Так що козацький отаман був, можливо, одним із перших, але, на жаль, далеко не єдиним мучеником, життя якого забрали ці острови.

Амністований 110-літній старець відмовився повертатися в Україну

Тільки у 1801-му цар Олександр I, який, за переказами, особисто відвідав Соловецький монастир, своїм указом амністував деяких в’язнів. Під номером 28 був помилуваний (за які все-таки злочини?) і Петро Калнишевський. Йому навіть дозволили повернутися на батьківщину. Але 110-літній старець, котрий до того ж втратив зір, нібито відповів, що немає до чого вертатися, бо не та вона зараз Україна, якою була за нас, козаків.

Через два роки останній запорозький отаман Петро Калнишевський помер і був похований на Соловках. Відомий український історик Дмитро Яворницький, який приїжджав на острови навесні 1887 року, зазначав, що поклали Калнишевського на чільному місці у монастирі поряд з архімандритом Феодоритом. Сучасні екскурсоводи тамтешнього музею, або нічого не кажуть, як розповів Василь Овсієнко, або вказують на старе монастирське кладовище. Можливо, це пов’язано з тим, що надгробок Калнишевського упродовж двох століть кілька разів переносили з місця на місце. За часів табору він взагалі дивом зберігся, бо більшовики примушували в’язнів розбивати могильні плити й використовувати для “будов соціалізму”. У 1999—2001 роках усі вцілілі надгробки лежали під стіною Спасо-Преображенського собору. Згодом їх нарешті зібрали під накриттям між собором і дзвіницею.

Наталя ПРИСТУПКО “Хрещатик” 04/11/2003