У січні 1765 року всупереч царській волі старшина знову обрала його кошовим. За доблесть у російсько-турецькій війні 1768 – 1774 рр. Військо Запорозьке дістало подяку від цариці, отаман був нагороджений орденом Андрія Первозванного, йому було присвоєно чин ґенерал-лейтенанта. Тоді серед російських вельмож стало модним записуватися в реєстр Війська Запорозького. Записалися і новоросійський ґенерал-губернатор Григорій Потьомкін, і Михайло Кутузов. Іншою ж рукою князь Потьомкін готував знищення Січі Запорозької. 23 квітня 1775 року він виступив на засіданні уряду з проектом її ліквідації. 4 червня (17-го за н. ст.) за схваленим планом 100-тисячне військо під командуванням ґенерал-поручика Петра Текелія, повертаючись із війни, обступило Січ, яка була тоді на річці Підпільній. Хоч козаки поривалися до бою, та отаман велів не чинити опору: на Січі під той час було всього кількасот козаків. Завойовники пограбували військову скарбницю, військові припаси, архів, церкву. Отаман Петро Калнишевський, а разом з ним військовий писар Іван Глоба, військовий суддя Павло Головатий, військовий старшина Андрій Порохоня, полковники Чорний, Степан Гелех, Іван Кулик, Іван Ґараджа, курінні отамани Осип Паралич, Мусій Головко та інші були заарештовані.

3 серпня Катерина ІІ видала маніфест, яким оголосила, “что нет теперь более сечи Запорожской в политическом ея уродстве”. Шість пунктів довгого маніфесту фактично зводяться до звинувачення запорожців у захопленні та присвоєнні чужої власності та в намаганні створити незалежне управління. Мовляв, оскільки ці землі не належали раніше Речі Посполитій, то й не могли бути козакам ніким надані, а Росією вони “приобретены” від Порти Оттоманської унаслідок війни. Як відомо, «где русский лапоть ступил – там исконно русское». Байдуже, що Запорозька держава там фактично проіснувала майже два століття, у ній навіть виробився свій адміністративним поділ на паланки.

Частина запорожців пішла на Кубань, частина – під турків і прожила там до 1828 року, змінивши 5 січей: Устьдунайську, Банатську (в Австрії), Старосейменську, Котирлезьку та Дунавецьку. Доля ж старшини була сумна: Павло Головатий помер через 20 років у Знаменському монастирі в Тобольську, Іван Глоба – у монастирі в Туруханську 1790 року. Найгірше довелося 85-річному тоді отаманові Петрові Калнишевському: 25 років на Соловках.

Камень на могиле

атамана Петра Калнышевского. Соловки

На Соловках я починаючи з 1999 року вже бував п'ять разів – у Дні пам'яті жертв політичного терору, то можу розповісти, в які умови потрапив старий козак. (Див. статтю “Ці моторошні слова: Соловки, Сандормох...”)

Глухий відгомін про подвижницьке життя соловецьких іноків доходив звідси й на Вкраїну. Але чи знала тоді Україна, що Соловки – також місце ув’язнення “відступників од віри” та “государевих ослушників”? Серед них був “малоросіянин” Захар Петрович Патока, засланий сюди ще 1721 року за якийсь “наклеп” державної ваги, за віщо йому наказом Петра І було вирвано язика і посаджено довічно в найстрашнішу тюрму – під вежею Корожна... Це ми тепер знаємо, що одним із таких “ослушників” був останній кошовий Січі Запорозької Петро Калнишевський, якого “вража баба” Катерина, зруйнувавши Січ, запроторила на Соловки. А козаки співали:

– Ой полети ти, чорная галко, на Дін риби їсти,

Та принеси, та принеси ти, чорная галко, од Калниша нам вісти.

– Та вже ж мені не летіти на Дін риби їсти,

Та вже ж мені не носити од Калниша вам вісти.

Можливо, поміж козацтвом пішла чутка, що отаман подався на Дін, але де він там подівся – не знали сто років. Знав ґенерал-губернатор Новоросії князь Григорій Потьомкін. Запідозривши опального отамана в намірах відновити Січ поза Україною, він 14 травня 1776 року подав імператриці клопотання про “милосердну” заміну заарештованій запорозькій старшині смертної кари, якої вони “по всем гражданским и политическим законам заслужили”, ув'язненням у монастирях і просив “по изведанной уже опасности от ближнего пребывания их к бывшим запорожским местам повелеть отправить на вечное содержание в монастыри, из коих кошевого – в Соловецкий, а прочих – в состоящие в Сибири монастыри”. (Данило Кулиняк. Соловецький в'язень. Останній кошовий Січі Запорізької. Історичний нарис. К.: Рад. письм., 1991, с. 47.). До кінця свого життя Потьомкін цікавився, чи є ще на Соловках отаман, якого він перед тим лукаво називав “нерозлучним другом”.

Щойно аж 1862 року засланий в Архангельську область історик П.С. Єфименко дізнався від селян поморського села Ворзогори, що найстаріші мешканці бачили Калниша живим. 1863 року він знайшов в архіві Архангельської канцелярії “Дело о сообщении государственной Военной коллегии конторы об отправке в Соловецкий монастырь кошевого Петра Калнышевского, июня 11 дня 1776 года”. Він опублікував про це статтю в ХІУ книзі журналу “Русская Старина” за листопад 1875 року.

Кажуть, що вже 1873 року на Соловки їздив Павло Чубинський, він бачив могилу і надгробок отамана.

Весною 1887 року Соловки відвідав український історик Дмитро Іванович Яворницький. Його праці донині є найважливішим джерелом наших знань про ув'язнення отамана. (Див.: Яворницький Д.І. Запорожжя в залишках старовини і переказах народу: Ч. І; Ч.ІІ. К.: Веселка, 1995. – 447 с.: іл., с. 376 – 391).

На Соловках показують під вежею Сушило лаз під мур, що веде до камери, де нібито утримували отамана. Ця вежа прямокутна, вона стоїть у південній частині кремля, поруч з Білою). Ще 1999 року я протискувався до тієї камери. Дно в підземеллі нижче рівня ґрунту по пояс. Перша камера маленька, метрів два на два, але далі – сполучена з нею більша, метрів три на три. Стеля склепінням. Наступного року лаз уже замурували, залишили лише вузьку щілину, щоб, мовляв, на територію монастиря і музею безплатно не пролазили екскурсанти. 2003 року поставили ґрати. Але кількаро з нашої експедиції, серед них Іван Кушнір, Микола Матусевич, Богдан Чорномаз, Надія Світлична, Леся Бондарук, зуміли проникнути в ту камеру з середини кремля, знімали там, а кобзар Тарас Компаниченко співав козацьких пісень. Знайшли в ніші козацьку люльку, звичайно ж, не часів Калнишевського, а кимось привезену та залишену кілька років тому. Набили й вони її свіжим тютюном і поклали на місце.

Повернувшись із Соловків, я, нарешті, добрався до “святців” і мушу вибачатися перед моїми читачами за опубліковану раніше в деяких в ґазетах не в усьому достовірну інформацію про місце утримання та поховання П. Калнишевського. Скоріше всього, сидів він не під Сушилом.

У монастирі Д.Яворницький зібрав свідчення, що Петро Іванович Калнишевський указом імператриці Катерини ІІ, даним 10 червня 1776 року за № 1419, був спроваджений на заслання для постійного проживання в Соловецький монастир. Припровадили його секунд-майор першого московського піхотного полку Александр Пузиревський, унтер-офіцер і п'ять рядових. Везли його через Москву інкоґніто, ніде не згадуючи вголос імені. Кортеж складався з 9 підвід: на трьох конвой з арештантом, на решті – майно. В Архангельськ прибули 11 липня, де губернатор Головцин частково замінив конвой. За переказами, арештант був середнього зросту, але широкоплечий і здоровий, але скоро постарів і схуд.

У відомості 1780 року під № 14 записано, що в'язня слід “содержать безвыпускно из монастиря и удалять не только от переписок, но и от всякого с посторонними людьми обращения за неослабным караулом обретающихся в соловецком монастыре солдат” (Яворницький Д. І., с. 387).

Далі Д.Яворницький пише:

“По преданию, помещение для Калнишевского сперва отведено было в камере Головленковой Архангельской башни, а потом в камере башни Прядиленной”. (Яворницький Д. І., с. 387). Ці дві вежі стоять на південному краю п'ятикутного кремля, Архангельська по праву руку від Сушила (та вищої за неї Білої вежі), за кілька метрів від Святого озера, а Прядильна – біля південного краю бухти Благополуччя, біля доку.

Очевидно, ці камери призначалися для господарчих і військових потреб (як порохові погреби, але ж там волого), а може й з метою тримати в них в'язнів. Камери схожі на піч, аркоподібні, довжиною 4,5 аршина (близько 3,25 м, бо аршин – близько 72 см), шириною 2,5 (1,8 м), висотою трохи більше 2 аршинів, тобто в зріст людини. Опалення там не було. У стіні щілина висотою 5 вершків, шириною 2 вершки (вершок – 4,45 см). Двері зачинялися внутрішніми залізними та зовнішніми дерев'яними дверима з двопудовим замком. Сюди ніколи не заглядало сонце.

Біоґраф Д.Яворницького Іван Шаповал у книжці “В пошуках скарбів”, яка вийшла 1965 року у видавництві “Дніпро”, пише: “Десь у 80-х роках минулого сторіччя Соловки відвідав громадський діяч з Архангельська М.А. Колчин. Він поцікавився долею запорозького отамана і попросив старих монахів показати йому місце ув'язнення Калнишевського. Колчин так описує цю камеру: “Житло в'язня… має форму лежачого зрізаного конуса з цегли завдовжки чотири аршини і завширшки сажень… Стіни… вогкі, запліснявілі, повітря затхле, задушливе. У вузькому кінці камери є маленьке віконце вершків шість у квадраті. Промінь світла, немов крадькома, через три рами і двоє ґрат тьмяно освітлює цей страшний каземат. При такому світлі читати можна було тільки в найсвітліші дні, та й то з великим напруженням зору. Якщо в'язень намагався через це вікно подивитися на світ Божий, то бачив хіба що одне кладовище прямо перед вікном. Після півгодинного перебування в задушливій атмосфері каземату стає тяжко дихати, кров приливає до голови, з'являється якесь безмежне почуття страху... У кожного, хто тут побував, хай він буде найсуворішою людиною, мимоволі виривається з грудей якщо не крик жаху, то тяжке зітхання, і з язика злітає запитання: “Невже тут можна жити? Невже люди були настільки міцні, що могли витерпіти роки цього могильного життя?” (І.Шаповал, с. 30, звірено з вид.: Г.Г. Фруменков. Узники Соловецкого монастыря, Сев.-Зап. книжное изд., 1968, ст. 71).

В'язня не випускали звідси навіть за природньою потребою. Лише два-три рази на рік – на Різдво, Великдень, Преображення Господнє – під конвоєм виводили його до церкви говіти, при цьому караульні солдати ні з ким не дозволяли йому розмовляти.

У таких ямах, окрім іншого, нещасним ще й доводилося відбиватися від пацюків, які об'їдали їм вуха, ноги. А щоб дати палицю – зверталися за дозволом аж до столиці. Камера Калнишевського протікала, є дані, що його коштом її ремонтували.

Літні монахи розповіли Д.Яворницькому ще жахливіше: “...Коли кошового перевели з Прядиленої (Прядильної. – В.О.) камери в інше приміщення, то від нього залишилося в камері більше як на два аршини нечистот; що, провівши в тюрмі такий довгий час, він здичавів, став похмурий і втратив зір; що в нього, як у звіра, виросли великі пазури, довга борода і весь одяг на ньому, каптан з ґудзиками, розпався на лахміття і звалювався з плечей” (І.Шаповал, с. 30).

У таких камерах старий козак провів близько 12 років. Приблизно 1788 року він був переведений з камери в келію, спершу в 15-у, потім у 14-у, де умови були легші. Де ті келії, Яворницький не вказує.

Втім, Г.Г. Фруменков пише, що П.Калнишевський просидів 16 років у Головленковій тюрмі (вона ж Архангельська вежа) та 9 років у більш “комфортабельній” камері поруч з Поваренною. Ця вежа – над Святим озером, посередині між Архангелькою (Головленковою) та Нікольською. (С. 74).

На утримання П.Калнишевського з його конфіскованого майна видавалося по 1 рублю на день. Це були великі гроші. Проте за їх одержання завжди розписувалася охорона. Роками його охороняли солдати Іван Матвеєв, Антон Михайлов, Василій Нестеров, Василій Соханов.

Новий цар Олександр Павлович І, вступивши на престол 1801 року, 2 квітня видав амністію, де під № 28 записаний “Петр Иванович Калнышевский, подольский шляхтич, бывший запорожский кошевой атаман, в Соловецком монастыре”. За переказами (бо дехто сумнівається, чи він туди взагалі приїздив), коли цар звелів випустити на світ Божий 110-літнього діда, то він уже був сліпий. Цар вжахнувся, побачивши яму, в якій сидів кошовий, і спитав, яку б він винагороду хотів за страждання. Старець відповів: “Нічого мені не треба, государю, опріч одного: накажи збудувати острог для таких же мучеників, як я, щоб вони не страждали в земляних ямах”. (І.Шаповал, с. 32). Мабуть, це легенда, бо острог збудовано ще за три роки до того. Цар ніби запропонував козакові повертатися у свій край, але він відмовився, став простим послушником і через два роки помер 31 жовтня 1803 року (за новим стилем це буде 12 листопада).

На пам'ять про звільнення П.Калнишевський придбав для монастиря Євангеліє в срібній позолоченій оправі, вагою в два пуди і двадцять фунтів (до 40 кг), що коштувало 2435 рублів. Д.Яворницький його бачив і наводить напис. Ще раніше, 1794 року, П.Калнишевський дав зі свого скарбу гроші на спорудження запрестольного срібного хреста вагою 13 фунтів, з позолотою. Теж з написом.

Що П.Калнишевський був чоловік побожний, свідчить його благодійність на користь церкви у часи урядування на Запорожжі. Будучи заможним, він, суддя війська Запорозького, 1760 року подарував церкві рідного села Пустовійтівка Євангеліє, яке тоді коштувало 600 золотих рублів (за коня давали 5). Тепер воно зберігається в Роменському краєзнавчому музеї. А вже кошовим будучи, 1773 року заклав у рідному селі дерев'яну церкву Святої Трійці, що вважалася шедевром української архітектури. Большевики переобладнали її під клуб. У 90-х роках її рештки перенесено на Хортицю.

Коштом П.Калнишевського збудовано величну дерев'яну Покровську церкву в Ромні, яку освячено 1770 року. Її 1908 року перенесли до Полтави, де 1941 року вона згоріла.

Ще в 30-х роках ХХ ст. в знаменитому Межигірському монастирі під Києвом стояли дві церкви (одна з них Петра і Павла), збудовані коштом Петра Калнишевського. Знищені большевиками.

Розпорядженням Кабінету міністрів України від 16 червня 2003 року за № 367-р “Про заходи щодо вшанування пам'яті Петра Калнишевського” передбачено провести реставраційно-ремонтні роботи Троїцької церкви в с. Пустовійтівка та розпочати відтворення Покровської церкви в Ромні.

2003 року о.Володимир Черпак справив службу Божу по Петрові Калнишевському та інших тут упокоєних на Старому монастирському кладовищі. Бо деякі екскурсоводи розповідають, що отаман, можливо, був похований там, на південь від кремля, неподалік Архангельської вежі та Святого озера. Або зовсім нічого не кажуть, щоб українці не заходилися з перевезенням та перепохованням. Але Д.Яворницький вказує:

«Умершего похоронили на самом лучшем месте монастыря, во дворе, близ алтаря соборного храма св. Преображения, с южной стороны, с одной стороны близ могилы архимандрита Феодорита, с другой близ могилы знаменитого деятеля в смутную эпоху Авраамия Палицина. Спустя 53 года после смерти Петра Ивановича Калнишевского над его прахом сооружена была плита архимандритом Александром Павловичем, впоследствии полтавским епископом, со следующей надписью:

“Господь нашъ Іисусъ Христосъ,

положилъ душу Свою на кресте за всехъ

насъ не хочетъ смерти грешника.

Здесь погребено тело въ Бозе

почившаго Кошевого бывшей

некогда запорожской грозной

Сечи Казаковъ. АТАМАНА

ПЕТРА КОЛЬНИШЕВСКАГО,

сосланнаго въ сію Обитель

по ВЫСОЧАЙШЕМУ повеленію в

1776 году на смиреніе. Он въ

1801 году по Высочайшему

повеленію снова былъ освобож-

денъ, но уже самъ не пожелалъ

оставить Обитель, въ коей об-

рел душевное спокойствіе

смиреннаго христіанина, искрен-

но познавшаго свои вины. Ско-

нчался 1803 года, октября 31.

дня въ Суб. 112 летъ от роду

смертію благочестивою, доброю.

Блаженни мертвіи умираю-

щіи, о Господе. Аминь.

1856. (череп і кістки) А.А.

(За відсутністю в нас літери «ять» ми написали «е», виділивши її жирним шрифтом).

Могили архімандрита Феодорита й Авраамія Паліцина збереглися. Там стоїть на ядрах кам'яна подоба домовини. Отже, місце поховання нашого козака цілком визначене. Однак його надгробок неодноразово переносили з місця на місце. Тільки випадково більшовики не пустили його на “стройку социализма” в часи “Соловецкого лагеря/тюрьмы особого назначения” (СЛОН/СТОН, 1920 – 1939) У 1999 – 2001 рр. надгробок лежав у ряду інших під західною стіною Спасо-Преображенського собору. (Мабуть, Г.Г. Фруменков помиляється, що тут і є могила отамана. – С. 74). 2002 року вцілілі надгробки нарешті зібрали в пантеоні між собором і дзвіницею. Розмір надгробку приблизно 1.40 на 0.80 м, товщина плити близько 30 см.

Оскільки надгробок зроблено через 53 роки після смерти П.І.Калнишевського, то Д.І.Яворницький сумнівається, чи справді отаман був спроможний у 85 років керувати Січчю Запорозькою, а після того в такому поважному віці вибути 25 років неволі. Можливо, що й сам кошовий не знав свого віку. Але нам дорога ця легенда.

За 400 років існування монастиря в’язнів під соловецькими вежами було біля 350. 1903 року на прохання братії острог закрили, щоб не порушувати святість і добре ім’я Божої обителі. Совєтська ж влада за 19 років, з 1920 до 1939, перепустила через Соловки понад 100 тисяч в’язнів. І довгожителів серед них уже не було. Половина в'язнів наклала тут головами…

Нині деякі люди виношують плани створення в Україні пантеону і перевезення до нього тлінних решток видатних українців, у тому числі останнього отамана Січі Запорозької, а також спорудження йому пам'ятника на Соловках. Дай Боже. Та навряд чи діючі там на одній території Спасо-Преображенський Соловецький ставропігійний чоловічий монастир і Соловецький державний історико-культурний і природний музей-заповідник погодяться на це. А от виготовити копію надгробку та привезти землі з його могили і насипати в Україні символічну могилу мученика цілком можемо.

27 жовтня 2003 року. Варіянти: Наша віра. – 2002. – Ч. 10 –11 (174 – 175); 2003. – Ч. 11 (187); Інформаційний бюлетень (Кременчук). – 2003. – Ч. № 44 (556). – 20. 11. 2003.

З книжки: Овсієнко Василь. Світло людей: Мемуари та публіцистика. У 2 кн. Кн. 2 / Упорядкував автор; Худож.-оформлювач Б.Є.Захаров. – Харків: Харківська правозахисна група; К.: Смолоскип, 2005. – 352 с., фотоіл. С. 42 – 48.